«Замок Радомисль» стоїть на давній славній землі, яка через своє надважливе стратегічне значення завжди була в епіцентрі бурхливих подій в історії України.

Місцевість навколо нього була заселена понад 30 тисяч років тому, а вже в IV тиcячолітті до н. е. тут мешкали індоєвропейські племена. Знайдені поблизу міста кілька поховань мідного віку свідчать про масове заселення цих земель у давнину.

З часів появи слов’янства регіон мав важливе значення. Біля Радомишля знайдені давні укріплені городища, збудовані слов’янськими племенами: одне – ранньослов’янське VI-VII ст., друге – давньоруське кінця IX - початку X ст. А у Х столітті, як повідомляють перекази (щоправда, досить пізні), тут була збудована одна з перших церков на Русі, храм св. Миколая.

Давньоруське городище на березі річки Мика і було, як стверджують археологи, літописним містом Микгородом (або Мичеськом). Рештки його були знайдені частково на території нинішнього Радомишля. Цією місцевістю проходив найдовший у Європі суходільний шлях ViaRegia(«Шлях королів») – від Києва на Захід, аж до Атлантики. Стародавнім шляхом з Європи до Києва і назад у середні віки йшли купці, митці, студенти, мандрівники та паломники. Саме цей шлях став головним містком, який зв’язав воєдино українську та європейську цивілізації. Хто контролював його – той контролював товарообіг та поширення ідей і релігій. Тому на землях нинішнього Радомишля нерідко точилися збройні конфлікти.

За часів монголо-татарського нашестя, близько 1240-1241 рр. Микгород був зруйнованим. Але згодом став одним із перших міст, які король Данило Галицький у 1255 році відбив у монголів. Це була перша значна перемога слов’ян над ординцями.

В XVI ст. на залишках Микгорода було засноване нове місто – Радомисл, яке сьогодні стало Радомишлем. Згодом Радомишль перейшов під опіку Києво-Печерської лаври, яка розгорнула на цих землях широку просвітницько-релігійну діяльність.

Боротьба за регіон спалахнула з новою силою після Берестейської церковної унії 1596 року. В Радомишлі ніби пройшов своєрідний вододіл між православним та католицьким світами. Стосунки між прихильниками та противниками унії нерідко були напруженими і навіть переходили в криваве протистояння.

За часів наступу короля Сигізмунда ІІІ на невід’ємну вольність Речі Посполитої – свободу віросповідання Радомишль перетворився у своєрідний форпост православ’я – адже після проголошення унії Київська митрополія перестала існувати, а церковна ієрархія, яка не визнала унії, була оголошена поза законом. Закріпленню позицій Лаври в цій місцевості у протистоянні з унійною церквою сприяло те, що в 1612 році за розпорядженням православного архімандрита Єлисея Плетенецького в Радомишлі була побудована паперова фабрика (папірня) для друкарських потреб Києво-Печерської лаври. Водночас вона одразу будувалася як оборонне укріплення. Папірня мала забезпечити папером масштабне православне друкарство, аби воно змогло скласти конкуренцію католицькій церкві в релігійній освітній літературі. За Сигізмунда ІІІ папірня працювала фактично в напівлегальних умовах. Втрата її, втрата радомишльської маєтності означала для Лаври на той момент навіть більше, аніж втрата Києва.

Вже у 1616 році на радомишльському папері було надруковано першу книгу в Києві – «Часослов», і згодом розпочався масовий друк православної літератури. Обсягів виробництва паперу було достатньо для покриття потреб всіх православних друкарень Лівобережної України протягом усіх років існування «папірні» та 100 років після її руйнації.

Ймовірно, Радомишль був заміською резиденцією митрополита Петра Могили, який написав звідти десятки листів. Навколо паперової фабрики виникло селище, яке так і стало називатися – Папірня. До роботи на фабриці Петро Могила залучив німецьких фахівців. З того часу в Радомишлі з’явилася «німецька слобода».

Радомишль ізнову опинився в епіцентрі боротьби під час Війни за незалежність України в 1648 році і в часи Руїни – міжусобної війни козацько-шляхетської верхівки за владу в 50-80-х роках XVII століття. Скоріше за все, саме тоді папірня і була зруйнована, а сам Радомишль збезлюднів. За умовами Андрусівського перемир’я 1667 р., місто залишилося за Річчю Посполитою. В 1682 році король Ян Собєський передав Радомишль із навколишніми землями львівському унійному єпископату.

Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. місто зайняли загони полковника Палія, який у 1699 році підняв повстання проти спроб польського сейму ліквідувати козацтво. В середині XVIII століття Радомишль став центром руху гайдамаків.

В 1746-95 в місті перебувала резиденція київських греко-католицьких митрополитів. Саме в цей час Радомишль став важливим осередком духовного життя всіх греко-католиків України і по сьогодні зберігає для них своє значення.

Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 році та входження Радомишля до складу Російської імперії місто швидко розвивалося. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. нове життя отримала папірня. На залишках її фундаменту був зведений млин, який що забезпечував борошном навколишні райони.

Бурхливі події сколихнули Радомишль після 1917 року. Місто зазнало жахливих воєн, голодоморів, сталінських репресій…

Радомишль став своєрідним дзеркалом української історії, переживши всі події, через які наша земля пройшла протягом століть. А на початку 1990-х років, як і по всій країні, почався черговий занепад.

Новим поштовхом для відродження міста стало створення в Радомишлі історико-культурного комплексу «Замок Радомисль» на місці середньовічної папірні. В 2007 році у пошуку приміщення для створення єдиного в світі музею української домашньої ікони стародавню будівлю викупила Ольга Богомолець – відомий лікар, меценат та громадський діяч. Протягом 5 років споруда була повністю відбудована та реставрована, а на прилеглій території створений ландшафтний парк.

Це стало новою сторінкою в славній історії древнього міста. Повернення до витоків, до власної історії перенесло Радомишль у ті часи, коли він був одним із важливих центрів духовного життя України.